Показова турбота сусідньої держави про «співвітчизників» та активний інформаційний наступ у країнах колишнього СРСР і, зокрема, в нас під носом змушують замислитись, який сьогодні вкладають зміст у просте й нібито зрозуміле без пояснень слово «росіянин». Що означає ним бути, кого таким вважати, якими є наслідки цієї ідентифікації? Питання аж ніяк не схоластичні, від відповіді на них мала б залежати конкретна політика, перепрошую за пафос, у царині національної безпеки України.

«ДАРАҐІЄ РАСІЯНЄ!..»

Почати з того, що під одним словом розуміють чотири чи п’ять різних типів спільноти (якщо користуватися російською мовою, то три-чотири – про це далі). Отже, перші – власне етнос, «великороси», вони ж спадкоємці східних слов’ян, які заселяли територію кількох західних областей Російської Федерації щонайменше від VII століття по Р.Х. Другі, котрі чисельно переважають над першими, – нащадки автохтонних, переважно угро-фінських племен, які мешкали східніше й північніше і стали об’єктом асиміляції ще в середньовіччі – про це свідчать як генетичний аналіз, так і місцева топоніміка, етнографічні матеріали тощо. Усіма цими дослідженнями треба користуватися дуже-дуже обережно, аби вони не вивели на слизьку расистську стежку, але!.. Антропології як науки поки що ніхто не скасовував, а уточнення потрібні бодай заради нейтралізації демагогічної ідеологеми щодо «трьох братніх слов’ян­ських народів» (заради справедливості скажемо, що в українцях так само намішано, тож хизуватися «расовою чистотою» нам теж навряд чи варто).

Є треті росіяни – це будь-які громадяни РФ, включно з Уралом, Сибіром, Далеким Сходом, Поволжям і Кубанню, тобто люди, котрі спілкуються відповідною мовою і усвідомлюють себе як частину культурної спільноти, незалежно від етнічного походження. Можна ризикнути назвати їх політичними росіянами; до них цілком легітимно належать нащадки німців, греків, татар, євреїв, калмиків, українців незалежно від того, за скільки поколінь до цього дня їхні предки ідентифікували себе як частину даної нації. Як відомо, політика Російської імперії була орієнтована на стрімку асиміляцію так званих інородців (тодішній офіційний термін), а в анкетних даних враховували не національність, як за радянських часів, а віросповідання. Це давало підстави говорити про якусь надзвичайну російську толерантність, згадуючи «ефіопа» Пушкіна, «шотландця» Лєрмонтова та «німця» Блока. Насправді таке явище цілком типове для найстаріших держав Європи, а екзотичних пращурів-іммігрантів подекуди й досі вважають атрибутом аристократичного походження.

Але є ще й четверті росіяни – це представники нацменшин Російської Федерації, які досі не втратили свого етнокультурного коріння й мешкають здебільшого в так званих національних автономіях. Серед них є і ті, що майже повністю зберегли свій лад, мову, побут, релігію (наприклад, народи Північного Кавказу), і ті, що замалим не тотально та незворотно асимілювалися (чуваші, мордва та інші). Нарешті, є... п’яті росіяни: так звані соотєчєствєннікі за межами сучасної РФ, так само незалежно від їхнього коріння, колишні підданці зниклої держави.

Додатковою складністю з перенесенням у європейську парадигму російських термінів «народ», «нация» та «национальность» сучасна Росія почасти завдячує Владімірові Лєніну. Це він, виходячи зі своїх чи то уявлень про справедливість, чи то особистих психотравм, наполіг на багатоступінчастій конструкції організму, що отримав назву СРСР, із максимальним збереженням автономій – республік, областей, країв, які отримали номінальний, декоративний суверенітет. Ця чудасія дуже ускладнила життя наступним керівникам оновленої імперії, а після її розпаду змусила нових очільників РФ винайти діаду: «русские» (тобто росіяни за першим-третім типом) та «россияне» (інакше кажучи, всі громадяни Федерації).

ШКОЛА ГРОМАДЯН ЧИ КУЗНЯ ПІДДАНИХ?

Арматурою, яка скріплює всі ці спільноти, що послідовно перекриваються одна одною, є відчуття причетності до імперії. Без нього вся конструкція губить сенс. Тут ідеться не лише про державу й навіть передусім не державу, а про особливий устрій життя з певними ієрархіями, схемами взаємодії та делегуванням відповідальності і, звісно, певною міфологією. Особиста приналежність до «російського проекту» для багатьох є чи не найважливішим чинником індивідуального самовизначення, якоюсь мірою значущішим, ніж самореалізація, кар’єра, добробут тощо. Цей цивілізаційний проект пережив кілька інкарнацій, його не зведеш до конкретних політичних догм чи стратегій, він залишається радше художньою формулою (актуальність якої одним дозволяє пиляти бюджет і цупити природні ресурси, а іншим – наповнювати своє життя примарним сенсом). Отже, він багато разів трансформувався: «збирання земель», «вікно в Європу», «жандарм Європи», «захист одновірців із принагідним узяттям Константинополя», «самодержав’я, православ’я, народність», урешті-решт, «єднання пролетарів усіх країн», проте його центральним, стрижневим змістом від першого до останнього дня залишалася експансія.

Росія – не перша імперія, головною метою якої було розширення кордонів і встановлення відповідного ладу на завойованих територіях. Кожна з них – починаючи від Риму й закінчуючи цісарською Австрією – дбала зовсім не про інтереси підданців, а про зиск панівного класу й насамперед владу як таку, владу заради влади. Російська імперія, зокрема, послідовно пропонувала підкореним народам освіту, доступ до своєї культури (в суворо цензурованому діапазоні) та соціальні ліфти, можливість увійти до наявних ієрархій, але ціною повної відмови від власних сценаріїв розвитку, а в ідеалі від самобутності та обличчя. В останні роки СРСР не дивно було зустріти в так званих союзних республіках не лише європейської частини, а й Середньої Азії та Кавказу представників місцевих еліт, які повністю відмовилися від рідної мови на користь офіційної, що нею послуговувалася панівна адміністрація.

Кінцева гомогенізація була пріоритетним завданням, вона навіть дозволяла нехтувати економічним інтересом метрополії й передбачала дотації окремим провінціям. Треба визнати, що «титульна нація» (перші та другі росіяни) в такій системі не мала жодних преференцій, вона так само потерпала від беззаконня й сваволі, натомість отримуючи моральну компенсацію, яка в її очах варта була жертв.

Що ж до «політичних росіян», то на них представники приєднаних народів перетворювалися часом охоче й без зайвих мудрувань. Ба навіть на правах неофітів виявлялися більш послідовними, наполегливими й безкомпромісними захисниками «вищих» інтересів. Українцям це відомо на таких красномовних прикладах, як «архітектори» імперії Феофан Прокопович та Дмитро Туптало, охоронець московського православ’я Микола Гоголь, не кажучи про низку керівних функціонерів – від Безбородька до Хрущова.

Вагомими козирями тут ставали справді блискуча, як майже в кожній імперії, культура (створена не в останню чергу рекрутованими іноземцями: згадаймо такі символи, як московський Кремль італійців Антоніо Соларі та Арістотеля Фіоравенті або ансамблі Санкт-Петербурга – творіння Растреллі, Кваренґі, Россі, Тона) й розвинена система ритуалів. Та головним маркером належності до політичної нації слугувало користування російською мовою (а також сповідування православ’я московського зразка чи згодом комуністичної доктрини). Мова як універсальний ідентифікатор уже не була й не є власністю «росіян-1» та «росіян-2», вона перетворилася на своєрідну lingua franca – атрибут визнання імперії, лояльності до неї. Той факт, що російською писано дисидентські (в класичному розумінні слова) тексти Ґєрцена чи Солженіцина або, скажімо, волелюбні вірші Ґаліча й Висоцкого, ніяк не змінюють її колишньої та нинішньої політичної функції. Мова була цементом імперії, вона ж, на жаль, залишається інструментом її бажаної для когось реставрації.

Навіть у сучасному вигляді, примітивізованому під потреби поп-співаків та героїв реаліті-шоу, російська не втрачає ідеологічної функції: бути носієм певних цінностей («Амєріка – параша, побєда будєт наша» із подальшими всім відомими варіаціями) та певної політичної культури («вєртікаль власті», «мочіть в сортірє» тощо). Зрештою, мова – сукупність текстів, нею артикульованих, очистити її до кінця від актуального змістового шлейфу ніхто не в змозі.

НАЗВАТИ КОТА КОТОМ

Розпад імперій – драматичний процес. Глобальні тектонічні рухи не рахуються з долями чи почуттями окремих людей. Неважко уявити меланхолію патриція у віддаленій римській провінції перед лицем повсталих, на його думку, варварів, чиї емоції його досі ніяк не хвилювали. Можна зрозуміти розпач тієї частини «варварів», які перейняли мову та звичаї господарів і вже відчули себе повноцінними римлянами, але раптом утратили орієнтири. Процес перекодування займає не одне покоління, а рецидиви манірної ностальгії за втраченим психологічним комфортом проявляються ще довго (як, попри історичні тертя, в сучасному Львові розмовляти польською досі вважається статусним), проте після розпаду імперій їх лояльні, так би мовити, «уламки» приречені на маргіналізацію або, як варіант, репатріацію! Водночас типовим індивідуальним сценарієм є часткове повернення до втраченої пращурами ідентичності, що не означає неодмінно цілковитої зміни поведінки (зокрема й мовної), однак передбачає принаймні усвідомлення й визнання певних цінностей, які раніше залишалися неприйнятними або неактуальними. Для ментальної імперії ці підданці втрачені назавжди.

Можна сперечатися, як швидко поступалися б в Україні своїми позиціями російська мова й та частина вітчизняної культури, що орієнтується на сусідські контексти. Так само як обговорювати права російськомовної спільноти (тобто «росіян-5»), виходячи з уявлень про загальні права людини, але... Марно, бо на нормальний перебіг цих процесів мають суттєвий вплив цілеспрямовані дії іншої держави та її місцевих лобістів, не кажучи вже про природні переваги великих ринків перед малими. Тож тотальне домінування в сучасному культурному просторі України російського та російськомовного продукту (зокрема хай навіть виробленого тут, але з орієнтацією на ринок РФ) спонукає назвати все своїми іменами. Бо турбота про росіян або російськомовних у нашій країні має всі ознаки замовчування кількох засадничих обставин.

1) У ситуації, що склалася, не йдеться про жоден культурний обмін, лише про однобічний і нічим не стримуваний ідеологічний та політичний вплив однієї держави на іншу.

2) Значна частина російськомовних українців не потребує і не бажає захисту ззовні, вона відчуває від цього хіба що незручність.

3) Росія – не моноетнічна держава, а багатонаціональна федерація (принаймні офіційно), тож формально не зрозуміло, чому вона переймається правами представників лише одного зі своїх численних етносів.

4) Росіяни в Україні є здебільшого не етнічною, а політичною спільнотою, тож задоволення їхніх потреб має не лише культурний, а й саме такий характер – користі для іншої держави, ментальними громадянами якої вони себе досі вважають.

5) Чи не більшість інформаційного та мистецького продукту, який потрапляє до нас із РФ, не має нічого спільного з великою російською культурою Чєхова й Толстого, Мєйєрхольда і Станіславского, Тарковского й Ґєрмана, Бродского й Окуджави, несучи ознаки ширвжитку, адаптованого під потреби тубільців із відповідним ідеологічним навантаженням.

Чималі ресурси, передусім матеріальні, які Росія кидає на опанування українського культурно-інформаційного простору, свідчать про цілеспрямований і осмислений характер цих дій. У такому разі обов’язок нашої держави в особі відповідних компетентних органів – аналізувати ситуацію, усвідомити можливі реальні чи примарні загрози й виробити протиотруту.