Черкаський журнал

Картини з шпигунських доріг

rostik — Sun, 12 May 2013 20:46:40 GMT

Весела історія про великі спецслужби і козацькі картини

Ще раз повторюся для молодих журналістів: старайтеся уникати ризикованих пригод! Вони вас самі знайдуть! Особливо, на міжнародному рівні! Ніякої романтики та красивих кінематографічних сцен там немає і близько. Є темрява і страх неочікуваного удару. Але, розумієш це все набагато пізніше. Через роки починаєш згадувати всі ті клопоти з гумором. Грошей там заробити нереально. А проблем - чимало! Добре, якщо залишаться фотографії. Саме кілька фотографій, які зараз випадково вигулькнули, освіжили той випадок. Фото вціліли абсолютно випадково!
Отож, був квітень 2007 року. Ми отримали електронною поштою зображення картин, які дивно продавали в США. Опитавши кількох людей, я публікую короткий матеріал, подаючи все як легенду. "ЦРУ і козацькі картини" - називався той шедевр української журналістики. Його відразу чомусь передрукував Ігор Каганець на сайті "Народний оглядач". http://sd.org.ua/article/cru-i-kozacki-kartyny.html
Видно потрапив у десятку. Та замітка, підкріплена ілюстраціями, викликала велике невдоволення як у Москві, так і Вашингтоні. Мені одразу надійшли такі чіткі "сигнали", що я швиденько переробив матеріал, давши йому "нейтральну" назву "Шпигуни і козацькі картини". Ось так він виглядає після хакерської атаки - http://www.museum-ukraine.org.ua/index.p....id=2098
Що цікаво, українці навіть не помітили таких веселих подій! Нікому то виявилося не цікавим! Я спробував переконати Ігоря Каганця зняти перший варіант матеріалу на сайті НО чи замінити його цензурованою версією. Той залишився непохитним.
За пару днів на кілька контрольованих нами сайтів відбулася віртуозна хакерська атака - фотографії картин зникли. Як і з пам'яті мого слабенького компа. А на сайті Каганця шедевр залишився! Заголовок інший, та й текст перероблений... Щось таке дуже схоже явно відбувалося в реалі. І в Москві зрозуміли щось лише побачивши фото картин. Ми так думаємо.
Отож, знову повертаємося до легенди, маленьким елементом якої довелося стати простим українським журналістам.

"Картини були елементом спецоперації ЦРУ в Москві. Як ми зрозуміли, успішної операції. Американцям вдалося завербувати когось з великої династії чекістів - вихідців з України. Ймовірно, картини були вилучені під час обшуків 1937 року, чи викрадені у більш ранні часи з колекції визначних діячів періоду Центральної Ради. Лежали в закапелках якоїсь чекістської дачі.

Невідомий агент ЦРУ, який був близький до родини, вирішив використати ЗАБОРОНЕНІ картини, як предмет торгу. Використали когось з членів сім’ї. ЦРУ виклало за ці полотна якісь жахливі, навіть на ті часи, гроші. Про те, як їх переправляли в американське посольство, можна зняти окремий фільм. Шпигунський розвиток сюжету нам невідомий. Картини, вартість яких перевищувала ціну якоїсь значної колекції, довго зберігалися в спеціальній секретній кімнаті посольства США. Показувати їх нікому було не можна. Операція продовжувалася. Знищувати було жаль.

Тільки в більш демократичні і спокійні часи, картини подарували якомусь американському дипломату з певною часткою української крові, але, з англійським прізвищем. Так полотна опинилися в США.

Пройшло багато років. Дипломат, ймовірно, помер. Картини виставили на продаж.
В США, на одному з аукціонів, вигулькнули маловідомі картини козацької доби. На торги їх виставила сім’я колишнього дипломата, який довго працював у Москві. Випадково, на той аукціон потрапили Американські козаки, які і вихопили картини. Почали розбиратися. Експерти одноголосно довели авторство картини "Козаки моляться" відомому живописцю Грегору Павловському. Щодо авторства інших полотен, думки розходяться, хоча є одна, основна версія. І прізвище художника.

Виявилося, що ці картини невідомі широкій громадськості, навіть мистецтвознавцям. Як ми зрозуміли, ніколи не публікувалися. Тож, з радістю даруємо українському загалу світу чергову сенсацію - козацькі картини.

Звертає увагу витвір Грегора Павловського. Гуаш. Папір. Початок ХІХ століття. Скоріш за все, Кубань. Зображено момент молитви козацької родини. З приватної колекції.

"Жовті Води. Б.Хмельницький". З приватної колекції. Олія на сукні.

"Кара запорожців". З приватної колекції. Олія, дошка. Зображено сцену покарання запорожця. Козака прив'язують до Ганебного стовпа.

"Бій біля фортеці" - епізод бою або під Хотином, чи Кам'янець-Подільським...

Козацький портсигар. Арт-деко. Срібло. Олія. Емаль. "Суперниці". Такі речі були популярні у козацької старшини".

На сьогодні це все! Чесно кажучи, ми так і не зрозуміли, чому та замітка, навіть перероблена, викликала таку нервову реакцію у столицях двох супердержав? І чому вцілів непохитний "Народний оглядач"? Здається, просто параметри пошуку не співпали...

Фактично, маємо якийсь незбагненний геополітичний прикол делікатних стосунків між США та Росією.

Пізніше у нас викрали американський сайт, на який дав посилання НО. Якщо натиснете на мої прізвище зверху, опинитесь на нашому колишньому ресурсі, який нині належить невідомо кому... Але, то вже інша весела історія...

Історія дійсно весела штука! Тут не можна без гумору!

Віктор Тригуб, редактор журналу "Музеї України", ветеран розшуку культурних цінностей

Балада про Меч Революції

rostik — Wed, 27 Mar 2013 18:07:08 GMT

Балада про Меч Революції

Ця легенда виникла завдяки пошукам шаблі Мазепи. Ми вирішили знайти зброяра, який зміг би викувати копію шаблі Гетьмана. Через низку посередників вийшли на центр "Булат НВР". Познайомилися з Володимиром Остаповичем. Він саме завершував роботу над символічною зброєю - булатним акінаком, що з моєї легкої руки отримав романтичну назву Меч Революції. Після першої публікації і фотографій, події розгорталися стрімко і трагічно. Були пожежі, нещасні випадки, жахливі смерті двох майстрів, інтриги політиків вищого ешелону. Меч став якимось містичним символом. Він ще не дійшов до рук Вождя, здатного очолити Справжню народну Революцію. Мабуть варто згадати подій кількарічної давнини...

Колись в Криму, чорні археологи знайшли неймовірний скарб. Прадавню ритуальну зброю, наділену якоюсь магічною силою!

Мечам і кинджалам - кілька тисяч років! За великим рахунком, вони прекрасно збереглися. Виявилося, що древні ковалі, працювали з металом, який майже НЕМОЖЛИВО створити навіть на найсучасніших металургійних підприємствах! Вчені так і не змогли зрозуміти цієї таємниці.

Один з мечей - акінак, випадково потрапив до рук звичайної людини, повністю змінивши її життя. Простий інженер, несподівано зацікавився політикою, філософією, відкрив для себе таємниці всесвіту, розробляє власні концепції суспільного устрою...

Акінак - містичний меч, що не знає поразок. Це давня зброя скіфських часів. Використовувався у ритуальних і бойових цілях.

Аттила, цар гуннів, озброївши армію акінаками, завоював половину Європи. Акінак буквально рве тіло ворога. Навіть легкі рани, можуть стати смертельними, довго не загоюються. Скіфські жреці і слов'янські волхви, використовували меч у таємних обрядах. За допомогою спеціальних процедур, медитацій, меч заганяли у кам'яний олтар...

Зброю робили з спеціальної сирцевої сталі, отриманої шляхом навуглецьовування (цементації) залізних смуг з чисельною проковкою. Майстри використовували спеціальні молотки з вузьким носом, оригінальні підставки...

Цей метал, навіть пробувши у землі 2000-2500 років, не іржавіє. Тримає форму! Провівши аналізи, вчені не змогли нічого зрозуміти. Ця технологія чимось нагадує процес виготовлення зварного булату. На жаль, сучасне інформаційне суспільство, майже втратило навики виготовлення булатної сталі, і відповідно, зброї.

В обстановці суворої секретності, кілька фанатів організували виробництво прадавньої зброї, зробленої з використанням всіх містичних обрядів пращурів.

Акінак - став головною прикрасою колекції.

Хоча, що довго говорити - дивіться самі!

Ось так єдина річ з древнього скарбу, знайденого чорними археологами, змінила життя кільком людям, які своєю діяльністю, змінюють долю народу...

Меч, що не знає поразки створено! Є олтар! Хто загонить меч в камінь, змінивши історію?

***

Зброя робиться для захисту, нападу, перемоги! Несучи смерть, захищає життя.

Особливу увагу заслуговує технологія зварного булату, відроджена керівником Центру "Булат НВР" Володимиром Остаповичем і командою. Мисливські ножі, зроблені з цього супер-металу, ріжуть навіть сталь! Звичайно, коштують такі речі досить дорого. Але, це справжній ніж, з справжнього металу.

У зв'язку з постійними революціями і перевиборами, які тривають в Україні багато років, абсолютно несподівано, виник попит на символічні предмети.

Той же Остапович відтворив древній акінак. Меч, який не знає поразки. Булатна сталь, красивий ефес, древні візерунки, якісь магічні ритуали... Журналісти моментально назвали його Мечем Революції, породивши якийсь нездоровий інтерес у політиків і колекціонерів.

Ще раз підкреслимо, це - справжня зброя! Яка має Силу, у тому числі, кармічну!

Вартість символічних іменних мечей точно навіть не визначена.

На жаль, легенди про Меч Революції і його магічні якості, продовжують турбувати українських, і не тільки, політиків. За кілька тижнів, з моменту оприлюднення інформації про існування чудо-меча, його вартість стрімко злетіла з 10000 доларів до ста тисяч...

На центр "Булат НВР" приїздили дивні люди, що мають потужні фінансові можливості і прямі виходи на лідерів української політики. У всіх одинакові пропозиції - викупити Меч Революції, і урочисто, в присутності преси, вручити його комусь з дуже відомих людей, які одночасно є керівниками певних партій...

Ми знаємо, що творець акінаку, філософ і громадський діяч Володимир Остапович, публічно пообіцяв НЕ ПРОДАВАТИ Меч політикам, та ще й перед виборами. Але, маючи різну інформацію, розуміючи силу "пропозицій, від яких неможливо відмовитися", журналісти засумнівалися у тому, що Меч Революції ще знаходиться в руках авторів. Перебуваючи в дружніх стосунках, представники журналів "Нова Січ" і "Музеї України" просто несподівано завітали до офісу "Булату", прямо з порогу попросивши показати Меч.

Здивований Остапович продемонстрував зброю.

-Нас дійсно тривожить нездоровий ажіотаж довкола Меча Революції, який перетворився, стараннями журналістів і політиків, на щось більше, ніж просто зброя. Це вже символ! - заявив Володимир Остапович, - Символ перемоги! І нам, як патріотам України, треба зробити все, аби перемогли здорові державницькі сили.

Був момент, коли Меч Революції переховували. Кілька днів я тримав його у себе вдома.

Потім його розібрали на сім частин, доручивши сімом патріотам їх зберігати... Після ажіотажу чергових виборів знову зібрали...

Коли кували лезо, було вбито талановитого Майстра. Взяли іншого. В кінці першого робочого дня той пішов на озеро і зник. Втонув...

Меч Революції побував на багатьох спеціалізованих виставках, отримавши чимало нагород. Про нього було чимало сюжетів на провідних телеканалах, матеріалів у газетах, згадується у книгах...

Нині зберігається у надійному місці. Чекає Вождя?

Ну а копію шаблі Мазепи Україна теж отримала.

Володимир Остапович викував унікальне булатне лезо, а його соратник, директор Житомирського музею зброї Олег Козяр, відтворив шаблю Гетьмана Мазепи.

Так переплелися дві легенди, ставши яскравими епізодами сучасної української історії.

Хай буде так!

Віктор Тригуб, редактор журналу "Музеї України"

Інформаційні кампанії в мережі

rostik — Thu, 11 Aug 2011 19:40:43 GMT

Інформаційні кампанії в мережі

На допомогу прес-секретарям, піарникам, журналістам. Можете скористатися інформаційною мережею різноманітних сайтів Української пресової корпорації та імідж-центру акції «Лідер народної довіри».

Ваша інформація буде швидко розміщена на десятках сайтів…

Пишіть – ooh@ukr.net

http://www.novasich.org.ua/index.php козацький журнал Нова Січ

http://www.museum-ukraine.org.ua/ журнал Музеї України

Універсальна газета

CanadaUA-news

http://second-usa.do.am/

Секунда - газета

Кубанська газета

http://eurogaz.do.am/
Європейська газета

http://beldn.do.am/
http://kazahd.do.am/

http://pravda-sng.moy.su/

http://do-heute.do.am/

http://aistor.do.am/
Альтернативна історія

http://kzn-r.do.am/
Комсомольское знамя

http://surma.moy.su/ - Сурма (Кіровоград)

http://starogit.do.am/ Буковинські старожитності

http://kyiv-kray.do.am/ - Київський край

http://zak-kray.do.am/ - Закарпатський край

http://kir-kray.do.am/ -Кіровоградський край

http://poltava-kray.do.am/ - Полтавський край

http://lug-kray.do.am/ - Луганський край

http://iv-kr.do.am/ - Івано-Франківський край

http://sumi-kray.do.am/ - Сумський край

http://bukovin-kray.do.am/ - Буковинський край

http://zak-jur.do.am/ - Закарпатський журнал

http://zap-kray.do.am/ - Запорізький край

http://getman-kray.do.am/ - Гетьманський край (Чернігів)

http://zitomir-kray.do.am/ - Житомир

http://rivn-kray.ucoz.ru/ - Рівненський край

http://vinnit-zur.do.am/ - Вінницький журнал

http://cherkas-kray.do.am/ - Черкаський журнал

http://pd-ua.do.am/ - Південна Україна (Миколаїв)

http://pereyasl-kray.do.am/ - Переяславський край

http://borvari.do.am/ - Броварський край

http://vichgorod.do.am/ - Вишгородський край

http://novpetr.do.am/ - Нові Петрівці

http://tern-kr.do.am/ - Тернопільський край

http://vol-kray.at.ua/ - Волинський край
http://xm-kray.do.am/- Хмельницький край

http://krim-kray.do.am/ - Кримський край

http://khar-kray.do.am/ - Харківський край

http://lv-kray.do.am/ - Львівський край

http://khe-kray.do.am/ - Херсонський край

http://dnipr-kray.do.am/ - Дніпропетровський край

Легенда про Музей слідопитів

rostik — Sun, 31 Jul 2011 18:05:08 GMT

Легенда про Музей слідопитів

Створити музей у сучасних умовах – то подвиг. І люди, які на таке зважуються, реалізуючи задум – справжні подвижники. На жаль, часто про них доводиться писати у минулому часі. От і зараз попрощалися з творцем першого приватного музею Другої світової війни, директором Музею слідопитів Володимиром Даниленком.

Прощалися у дворі, поруч з експозицією, заповненою іржавим залізяччям минулої війни. Якась така невстановлена штука вибухнула під час огляду, забравши світле життя…

Взагалі, ця історія наповнена такою кількістю містики, пророчих знаків, слів, що повірити сторонньому у все це дуже важко.

Познайомилися ми з Володимиром Васильовичом Даниленком давно. У Національному музеї-заповіднику «Битва за Київ у 1943 році». Він часто дарував різні експонати, знайдені на місцях боїв.

В один з днів перед 22 червня, здійснив сенсаційну знахідку – залишки системи залпового вогню «Катюша». Саме тоді у нас була журналістська експедиція у Нових Петрівцях. Відомий журналіст і бард Сергій Буковський та наш фотограф Сергій Камшилін, одразу виїхали до лісу, зробили знімки. Я написав статтю. Директор Нацмузею Іван Петрович Вікован організував транспорт, кран і знахідку переправили на площадку бойової техніки.

Через кілька днів у Нових Петрівцях був якийсь захід, прийшов Володимир Даниленко і фанат військової старовини Сергій Камшилін умовив його показати колекцію. Мене буквально витягли з-за святкового столу…

Огляд почали з гаражу, де потім і стався трагічний вибух. Зрозуміло, я одразу забруднив свій парадний світлий костюм, побідкавшись з цього приводу.

-Та нічого страшного! – посміхнувся Даниленко, - Ти в ньому і ховати мене будеш…

…На похоронах я був у тому самому костюмі. І він порвався…

… У той перший візит, оглянувши скарби пошуківця, ми зрозуміли, що колекцію треба легалізувати, аби вберегти її від різних посягань. Тоді і виникла ідея створити Музей слідопитів. Продумали концепцію.

Вирішили відтворити «робоче» місце «червоного слідопита», адже пан Володимир займається пошуком з 70 років минулого століття.

Огляд починався у дворі, де під навісом розмістили залишки танків, автомобілів, літаків, гармат, мін, протигазів, гільз…

На другому рівні гаражу розмістили особливо цінну частину знахідок.

Спираючись на положення Закону про музеї, назвали колекцію «Іржаве обличчя війни», надавши статус відомчого музею при журналі «Музеї України». Від редакції звернулися до молодого Голови Новопетрівської сільради Радіона Старенького з проханням офіційно зареєструвати музей. Що виконавчий комітет і зробив оперативно.

Сергій Камшилін здійснив фотосесію, я написав кілька матеріалів. Фотоапаратом зняли любительське відео, яке розмістили на Ютубе.

Даниленко непомітно підсадив нас на розкопки – разом ми виїздили у далекі ліси Вишгородського району.

А у нас з сином Ростиком, який створив сайт Музею, http://sledopit.do.am/ навіть виникла традиція – святкувати день народження (ми народилися в один день) разом з активістами Музею слідопитів. Запрошували друзів-журналістів, виїздили до лісу, працювали з металодетектором, щось розкопували… Склад першої такої експедиції-святкування всіх вразив – приєднався Руслан Ярмолюк з Інтеру, газета «Сегодня», радіо Свобода…

Руслан зробив гарний сюжет http://sledopit.do.am/publ/1-1-0-42 і «захворів» пошуком. Теж придбав детектор, досліджуючи місця боїв в різних регіонах. Став фанатом пошуку і Сергій Камшилін. Ми навіть створили пошуковий загін журналістів-слідопитів. Знайшли і урочисто перепоховали кількох невідомих солдат.

А до Музею слідопитів почалося буквально паломництво преси. Де лише і з ким ми не знімалися! Їздили на підірвані і вцілілі ДОТи. Відкрили для себе монашеський скит в лісі аж під чорнобильською зоною, де нині живе сім монашок. Пошуковці, за підтримки місцевої влади облаштували там братську могилу… Проїхали чи не весь Лютізький плацдарм, Окунінівський… Шукали затонулі танки.

Володимир Даниленко у складі різних пошукових груп, знайшов і перепоховав останки майже 500 солдат.

Він легко йшов на контакт. Навчив десятки пошуковців. Постійно брав участь у театралізованих військових виставах, організованих патріотичними клубами. Зібрав кілька комплектів військової форми, макети зброї. Різко засуджував діяльність «чорних» археологів, які риються на місцях боїв задля наживи. При цьому підло викидаючи останки солдат…

Його страшенно любили діти. Для школярів ми розробили спеціальну програму. Огляд музею. При чому, що важливо, чимало експонатів можна взяти до рук. Дітлахи обожнювали одягати елементи військової форми, каски, протигази і фотографуватися з макетами зброї… Володимир Васильович вивозив їх до ДОТу лейтенанта Новаківського під Лютіж, вчив працювати з металошукачем. Перед цим розкидав біля руїн гільзи, якісь залізячки… Дітлахи були в захопленні. Кілька класів навіть вирішили створити свої, класні музеї…

Головне, діти починали розуміти, що таке Війна, Смерть, Бій, хто такий Солдат. Без пафосу, фальшивих слів. Зовсім по іншому дивляться на монументи, братські могили… Можливо, це і є справжнє патріотичне виховання?

Наш досвід перейняли деякі державні військові музеї. До дат відкривають виставки «Іржаве обличчя війни»…

Останнім часом Володимир Даниленко приєднався до пошукової групи «Дніпро-Україна» Сергія Распашнюка. Там зібралися справжні профі пошукового руху. Теж створили свій унікальний музей, ведуть велику дослідницьку роботу.

Не пропускав жодної експедиції член редколегії журналу «Музеї України» Петро Цимбалюк. Постійно буваючи в Німеччині давав цінну інформацію. Навіть почав колекціонувати сарі гільзи… Петро раптово помер уві сні у грудні…

Музей слідопитів буквально обожнював член редколегії, редактор сайту «Закарпатський край» Славко Рошко. Писав, знімав відео, їздив на розкопки. http://www.youtube.com/watch?v=IWvKYZKCsgI

В останню нашу спільну поїздку був з дружиною Любою. Автобусом ми добралися до околиці Нових Петрівців, де нас підхопив своїми старенькими жигулями пан Володимир. Поїхали до Нацмузею. Директор І.П.Вікован урочисто вручив Славку медаль – за інформаційну підтримку. Іван Петрович чомусь розчулився, сказав якусь проникливу промову… Потім ми поїхали до Музею слідопитів, оглянули нові експонати. Якось особливо тепло поговорили… Славко ще кепку забув – бідкалися потім з Даниленком… За кілька днів Славко Рошко трагічно і таємниче загинув. Було йому 26 років. У день журналіста.

У день його похорон, оглядаючи залізяччя, підірвався Володимир Даниленко…

Буквально за годину до вибуху, зателефонував багатьом знайомим. Як відчував – прощався. Теж говорили. Домовилися, що я приїду вранці, він підвезе…

Зрозуміло, дізнавшись про трагедію, примчали разом з Камшиліним.

Спасибі Голові сільради Радіону Старенькому, депутатам – дуже підтримали у перші години, під час операції… Приїхав С.П.Распашнюк, теж дуже допоміг…

Буквально зразу про трагедію написав адміністратор сайту Рейберт Артем. reibert.info/forum/showthread.php?t=199508 Стихійно розпочався збір коштів. Коли знадобилася кров, десятки абсолютно незнайомих людей щиро відгукнулися. Самоорганізувалися. Знайшли транспорт, стали донорами… Трагедія у Музеї слідопитів сколихнула пошуковців багатьох країн. Допомагали хто чим міг… Читати ті рядки, побажання, молитви, важко без сліз…

Звичайно, були і грубі звинувачення, образи, погрози, прокляття… Питання – чому поліз?

Пояснювати довго. Та і ні для чого. Для чого альпіністи штурмують вершини, часто гинучи? Для чого пірнають з аквалангами, стрибають з парашутами, лізуть до печер?

Невідомо, яка смерть краще – під колесами авто біля горілчаного магазину, чи на засніженій вершині, чи від вибуху снаряду…

Красиво померти – це теж мистецтво. Бо всі доживуть до смерті. Дехто до старості…

…Коли привезли домовину пішов рясний дощ… Був грім…

Володимир Даниленко відійшов назавжди. Помер у символічний день – 22 червня. Знову містика…

Жив натхненно. Для людей. Творив добрі справи. Навіть фінальним акордом сконсолідував сотні людей…

Сподіваємося, що родина продовжить справу чоловіка і батька. Музей слідопитів залишиться, буде працювати. Хочеться вірити, що експонати не вивезе міліція на експертизу, після якої все цінне зникне…

Є домовленість з журналістами і пошуковцями – відслідковуємо ситуацію…

Останніми місяцями сталося забагато дивних смертей. Ми багато про це думаємо, говоримо.

Виникла версія, що всі ті, хто несподівано для себе прийшов у пошуковий рух, отримав душі загиблих Невідомих солдат…

…Директор і засновник Музею слідопитів, козацький полковник Володимир Даниленко відійшов назавжди.

Пам`ятаємо!

Поминаємо…

Віктор Тригуб, редактор журналу «Музеї України», президент Музею слідопитів